Епіфаній пояснив, на чому тримається єдність Церкви

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у проповіді на десяту неділю після П’ятидесятниці звернувся до вірян із трьома взаємопов’язаними настановами: берегти єдність Церкви у Христі, слухати її отців і вчителів та уникати спокус. У 2026 році ця неділя припала на 9 серпня.

Для людини, яка не стежить за богословськими дискусіями, цей заклик можна пояснити досить просто. Перша частина говорить про те, навколо чого має об’єднуватися християнська громада. Не навколо популярності конкретного священника, не навколо симпатій до певної групи і не навколо особистих образ, а навколо Христа. Саме так Епіфаній розкривав тему і в інших проповідях цього року.

Наприкінці червня, у день пам’яті апостолів Петра і Павла, Предстоятель ПЦУ наголошував: спільне вшанування двох дуже різних апостолів показує, що Церква не є «Петровою» чи «Павловою», а залишається Христовою. Ця думка допомагає зрозуміти, чому в серпневому зверненні слово «Христос» стоїть у самому центрі формули про єдність.

Друга настанова — слухати отців і вчителів Церкви — стосується пам’яті та досвіду. Християнство має тривалу історію, тому кожне покоління входить у вже сформовану традицію. Воно успадковує біблійні тексти, рішення соборів, богослужіння, молитви, тлумачення і приклади життя. У православному середовищі «отці Церкви» — це не просто авторитетні люди минулого. Їх вважають свідками того, як віра осмислювалася і захищалася в різні історичні періоди.

У березні Епіфаній окремо наголошував, що правдиве вчення Церкви та участь у її таїнствах є невіддільними від християнського життя. Це показує, що нинішня порада слухати вчителів не є закликом механічно повторювати старі формули. Йдеться про те, щоб не будувати віру лише на миттєвих емоціях або випадкових думках, а звіряти їх із перевіреним церковним досвідом.

Третя частина — уникати спокус — найбільш практична. У повсякденній мові спокусою часто називають щось приємне, але небажане. У церковному значенні поняття ширше: це те, що штовхає людину до зла, неправди, гордині, ворожнечі або віддалення від Бога. Для громади такою спокусою може стати конфлікт, у якому перемога над іншою стороною стає важливішою за збереження любові та правди.

У квітневій проповіді Епіфаній говорив про містичну духовну єдність вірних один з одним і з Христом. Він пов’язував її зі зростанням особистої віри. Це важливий акцент: церковна єдність у його розумінні не означає, що особистість має розчинитися в колективі. Навпаки, спільнота повинна допомагати людині духовно зростати.

Тема має і конкретний церковний контекст. У липні ПЦУ провела розширене засідання Архієрейського Собору під головуванням Епіфанія. Але адміністративні рішення — лише один рівень життя Церкви. Проповідь звертається до іншого рівня, доступного кожному парафіянину: як поводитися в суперечці, кому довіряти, що брати за критерій і як не дозволити розбрату стати нормою.

Для родини або парафіяльної громади це може проявлятися у дуже звичайних ситуаціях. Люди по-різному оцінюють події, по-різному сприймають зміни й не однаково реагують на авторитет. Єдність не вимагає приховувати ці розбіжності. Вона вимагає, щоб суперечка не ставала дозволом на приниження, а особиста симпатія не перетворювалася на відмову перевіряти слова того, кому довіряють.

У цьому сенсі поняття церковної традиції є практичним інструментом. Воно нагадує, що перед людиною вже існував досвід розв’язання складних питань, і що особиста думка — навіть щира — не є єдиним можливим орієнтиром. Звернення до текстів, богослужбової практики та спільної пам’яті не скасовує мислення, а додає йому ширший горизонт.

Є ще одна важлива різниця: єдність не дорівнює відсутності запитань. Людина може щиро не розуміти певне рішення, просити пояснення або мати інший погляд на другорядну тему і при цьому не виходити за межі спільноти. Проблема починається тоді, коли будь-яке розходження автоматично сприймають як ворожість, а суперечку — як привід відмовитися від взаємної поваги.

Тому настанова Епіфанія про отців і вчителів має ще один практичний сенс: вона повертає дискусію до спільних критеріїв. Замість того щоб з’ясовувати, чия думка гучніша, вірянам пропонується дивитися, що Церква передавала протягом поколінь і як це узгоджується з вірою у Христа. Такий підхід не робить усі відповіді простими, але допомагає не перетворювати кожну незгоду на розкол.

П’ятидесятницю ПЦУ відзначала 31 травня як день народження новозавітної Церкви. Від цього свята рахуються наступні неділі літургійного року. Тож серпневий заклик до єдності символічно повертає до самого початку церковної спільноти — до питання, що робить дуже різних людей одним цілим.

Відповідь, яку пропонує Епіфаній, складається не з одного правила. Єдність має центр у Христі, традиція дає орієнтири, а духовна пильність допомагає помічати те, що руйнує людину й громаду. Саме в цьому поєднанні його недільна проповідь набуває практичного значення і для тих, хто не бере участі в богословських суперечках, але щодня стикається з питаннями довіри, авторитету та відповідальності.