Незалежність «для»: що Україна має зробити після 35 років свободи «від»
До 35-ї річниці незалежності України автор колонки пропонує переосмислити суть свободи: від боротьби «від» імперії до здатності бути авторами власного устрою. У центрі — три неукладені договори: між людиною і державою, між Степом і Республікою, та між державою і людським надлишком.
Людині, яка народилася 24 серпня 1991 року, сьогодні виповнюється 35. Вона ніколи не тримала в руках радянського паспорта, не стояла в черзі за талонами й не вчила напам'ять чужих столиць як своїх. Імперія для неї — не біографія, а історія: те, про що розповідали батьки, і те, що прилетіло ракетою у її власне місто. Ціле покоління прожило всю незалежність від першого дня — і саме на цьому поколінні найкраще видно, що зі словом «незалежність» за 35 років сталося щось важливе, чого суспільство не встигло обговорити.
Психоаналітик і філософ Еріх Фромм, який спостерігав злам Європи 1930-х зсередини й утік від нього через океан, розрізняв дві свободи, які люди вперто плутають: свободу «від» і свободу «для». Свобода «від» — це розірвані кайдани: від пана, від імперії, від чужої вертикалі, яка пише тобі призначення твого життя. Вона п'янка, вона священна, за неї вмирають — але вона порожня, якщо за нею не настає друга: свобода «для», тобто здатність самому бути автором свого устрою, своїх правил, свого спільного дому. Фромм показав страшне: народи, які здобули першу свободу й не впоралися з другою, тікають від неї назад у підданство, у вождя, у чужу тверду руку, бо авторство виявляється важчим за кайдани.
Перші 35 років Україна будувала незалежність «від». Це була чесна, кривава, ще не завершена робота: від Москви, від імперської граматики, від права сусіда вирішувати, чи має Україна право існувати окремо. Війна, яка триває, — останній і найстрашніший розділ саме цієї роботи. Але кругла дата, як вік зрілості, дозволяє нарешті вимовити вголос: незалежність «від» — не мета, а передумова. Як кажуть математики, необхідна, але недостатня умова. Метою завжди була незалежність «для». І з нею справи значно складніші, ніж із першою.
Історик понять Райнгарт Козеллек описував людину нового часу як розтягнуту між двома берегами — простором досвіду, тобто всім, що з нею вже було, і горизонтом очікування, тобто тим, чого вона чекає попереду. Коли ці береги розходяться надто далеко, коли досвід більше нічого не підказує про майбутнє, суспільство втрачає мову для розмови про завтра. Простір досвіду України — це імперія, спротив, виживання, війна. Горизонт очікування — здебільшого туман, у якому видно лише «перемогу» без змісту і «відбудову» без креслень. Україна блискуче навчилася говорити про те, від чого вона незалежна, але досі затинається, коли треба сказати, для чого.
Відповідь пропонується не як гасло, а як конструкція. Незалежність «для» — це право і спроможність укласти три договори, які досі лишаються неукладеними. Перший договір — між людиною і державою. Мобілізація, податки, сама лояльність громадянина тримаються не на примусі, а на умовній згоді, у якої три опори: чесно розподілений тягар, дотримане державою слово і гідність того, хто вже заплатив — воїн, який не побирається на власний протез, родина, яка не збирає підписи, щоб державі не було шкода ордена. Цей договір сьогодні розірваний, і зшивати його має бути перший обов'язок того, хто сильніший у парі, а сильнішою досі є держава.
Другий договір — між двома силами України: Степом і Республікою, вольницею і формою. Імперія перемагала щоразу, коли ці двоє воювали між собою, і відступала, коли вони укладали союз. 2022 рік, найчистіший союз за чотириста років, зараз тріщить по швах, а історія тримає напоготові сценарій 1919-го. Написати цим двом силам спільну конституцію — так, як розбиті люди Степу написали її собі в Бендерах, обмеживши в ній передусім самих себе, — це другий пункт порядку денного.
Третій договір — найважливіший. Це договір держави з тим у людині, що не піддається обліку. Це «ще» — надлишок понад необхідне, той зайвий жест, та ініціатива, те горіння, якого немає в жодній посадовій інструкції і яке неможливо ані наказати, ані закупити, а можна лише вможливити або вбити. Уся воєнна стійкість України — волонтерство, винахідництво, самоорганізація, готовність робити більше, ніж вимагає обов'язок — зроблена з цього надлишку. Держава, яка бачить у людині лише облікову одиницю, щодня цей надлишок витрачає, як спадкоємець, що палить бібліотеку, аби зігрітися. Договір третій звучить просто: держава наступного циклу не та, що вимагає від людей надзусиль, а та, що перестає ці надзусилля нищити.
Філософ Чарльз Тейлор називає соціальними уявленнями той глибинний шар, на якому суспільство тримає образ самого себе — не теорії еліт, а розлите в мільйонах голів розуміння, як ми живемо разом, що нормально, що можливо і що має значення. Великі трансформації відбуваються не тоді, коли змінюють закони, а тоді, коли зсувається цей шар. Три договори — це спроба назвати такий зсув: від країни, яка уявляє себе фортецею в облозі, до країни, яка уявляє себе спільною справою; від незалежності як стіни — до незалежності як майстерні. І тут важливо сказати про пастку, в яку Україна вже одного разу потрапила: авторство не можна делегувати. 35 років суспільство періодично шукало того, хто напише свободу за нього — месію, реформатора, міністра з надлюдськими повноваженнями, міжнародного партнера з правильними методами. Але свобода «для» не існує в чужому виконанні.
