Історичні міфи Польщі та України вступають у конфлікт

Польща вшановує Національний день пам'яті Варшавського повстання, яке влітку 1944 року тривало 63 дні. Воно завершилося поразкою, майже повним зруйнуванням польської столиці та загибеллю приблизно 180 тисяч цивільних осіб. У часи Польської народної республіки повстання трактували як безглузду авантюру, але від 1990-х років воно стало символом героїзму, а бійці Армії Крайової — головними героями Другої світової війни.

Показово, що проголошена «моральна перемога» не вберегла Польщу від радянізації й не наблизила падіння комунізму. Країна вийшла з радянської орбіти одночасно з іншими державами соцтабору, де нічого подібного до Варшавського повстання не було. У ширшому історичному зіставленні жертви 1939 року теж виглядають непродуктивними: Чехія, яка не чинила збройного опору нацистам, у підсумку дістала ті самі результати — окупацію, відновлення державності, радянський контроль, а згодом свободу наприкінці 1980-х і вступ до НАТО та ЄС. Щоправда, старе місто в Празі збереглося, а варшавське довелося відбудовувати з нуля.

Такий досвід накладає відбиток на сприйняття історії. Критика «моральних переможців» зачіпає болючіше, ніж критика реальних переможців, адже перші не мають захисту у вигляді здобутої перемоги. Їхній образ тримається на благородстві й духовній перевазі, тож будь-який сумнів у бездоганності загрожує зруйнувати весь героїчний міф. Для сучасної Польщі це неприйнятно — так само, як і для України.

Українська історична політика значною мірою повторює польську. Інститут національної пам'яті створений за зразком польської установи, а національний міф героїзує переможених: активістів ОУН, воїнів УПА та захисників УНР. Як і в Польщі, ці постаті виведені поза критикою, а держава захищає їхню репутацію.

Саме схожість, а не відмінність історичних підходів провокує конфлікт. Ізраїль, який пам'ятає про страждання своїх предків, і Німеччина, яка усвідомлює злочини своїх, доповнюють одне одного, тому серйозного історичного протистояння між ними немає. Інакше з Польщею та Україною: два міфи, побудовані за одним зразком, змушені конкурувати. Уславлення Степана Бандери та Романа Шухевича означає критичну оцінку Армії Крайової, а глорифікація Армії Крайової — критику українських націоналістів. «Моральна перемога» УПА автоматично дискредитує «моральну перемогу» АК і навпаки.

Щоб піти назустріч одне одному, Польща й Україна мали б відмовитися від принципів, які українська сторона перейняла у польської. Але колишній учитель і колишній учень виявилися надто принциповими: Польща послідовно захищає свій міф, а Україна успішно засвоїла цю модель. У 2026 році цей парадокс проявився особливо яскраво.

Водночас між двома моделями є фундаментальна відмінність. Польський героїчний міф належить минулому: сучасна Польща — це країна благополучних і безтурботних бюргерів, у якій без пам'яті про Другу світову війну не залишилося б більше героїзму, ніж у Люксембурзі чи Ліхтенштейні. В Україні ж новий героїчний міф формується просто зараз. Він різко посилився після 24 лютого 2022 року й затьмарив драматичні події минулого.

Сучасна українська держава могла б обійтися і без героїв УПА, і без героїв Крут, оскільки має героїв російсько-української війни. За останні роки вони досягли більшого, ніж їхні попередники у ХХ столітті: утримання фронту на Донбасі та далекобійні удари по всій території Росії не снилися борцям за незалежність України. Нинішній героїзм Збройних сил України продуктивніший за героїзм Української повстанської армії.