Український правозахисник закликає посилити переговорну групу для повернення цивільних полонених

Український правозахисник Владислав Єсипенко оприлюднив тривожні дані щодо неефективності механізму звільнення цивільних полонених з російського полону. За його підрахунками, за нинішніх темпів повернення — близько 93 осіб на рік — для звільнення 1978 верифікованих цивільних заручників знадобиться 52 роки, а для понад 16 тисяч зниклих безвісти за особливих обставин — 421 рік. Ці цифри, на думку автора, свідчать про повну заблокованість класичного підходу до обмінів щодо цивільної категорії.

Єсипенко наводить конкретні приклади трагедій, які відбуваються через зволікання. Зокрема, він розповідає про стан політв'язня Івана Яцкіна, який через п'ять років ув'язнення починає втрачати зв'язок із реальністю, має прогресуючі трофічні виразки на ногах і, за словами дружини, «божеволіє». 71-річна Галина Довгопола нещодавно перенесла інсульт, її повернули до колонії, і вона не може самостійно пересуватися. У Тофіка Абдулгазієва діагностовано термінальну стадію гліобластоми. Костянтин Ширінг, який мав хронічне захворювання серця, помер у російській в'язниці у 2023 році, так і не дочекавшись обміну.

Автор нагадує, що з початку окупації Криму в російських в'язницях перебувають понад 300 українських патріотів. Серед них — Володимир Якименко, який уже дев'ять років сидить у суворих умовах тримання, та офіцери Військово-Морських Сил України Володимир Дудка, Дмитро Штибліков та Олексій Бессарабов, які перебувають за ґратами десять років. Єсипенко зазначає, що за цей час змінилося три Уповноважених з прав людини, але жоден із них не визнав неефективність роботи та не подав у відставку.

Правозахисник перераховує структури, які відповідають за повернення полонених: Координаційний штаб при ГУР, Офіс Омбудсмана, Об'єднаний центр при СБУ та Національне інформаційне бюро. Він визнає, що переговорний процес потребує конфіденційності, але наголошує, що люди в полоні хворіють і помирають, не дочекавшись рішень. На його думку, проблема не завжди в конкретних чиновниках, а в тому, що реальних інструментів примусу щодо Росії майже не існує.

Єсипенко пропонує конкретний вихід — посилити переговорну групу досвідченими правозахисниками, які роками спеціалізуються саме на цивільних полонених. Він наводить перелік фахівців, яких варто залучити: Людмила Янкіна (ГО «Civis Fortis»), Ольга Скрипник (Кримська правозахисна група), Тетяна Катриченко («Медійна ініціатива за права людини»), Тетяна Печончик (Центр прав людини ZMINA), Ігор Котелянець (Об'єднання родичів політв'язнів Кремля), Ескендер Барієв (Кримськотатарський Ресурсний Центр) та Костянтин Давиденко (фонд «Цивільні у полоні»).

Автор наголошує, що йдеться не про заміну наявних структур, а про їхнє посилення людьми, які знають історії кожного полоненого, стан їхнього здоров'я та мають досвід боротьби за їхнє звільнення. Він закликає не шукати винних, а зробити все можливе, щоб Іван, Галина, Тофік та сотні інших українців дочекалися повернення додому живими.