Парламентські відрядження: дипломатія чи протокольний туризм
Після скандалу з Тищенком у Таїланді парламентські відрядження залишаються і дипломатичним інструментом, і перепусткою через кордон. Розбираємо, як відрізнити роботу від туризму та чому Верховна Рада досі не звітує публічно.
Закордонні відрядження народних депутатів в Україні давно перестали бути суто робочим питанням. Варто парламентарю опублікувати фото з-за кордону, як у коментарях з'являються слова «відпустка», «туризм» і запитання, чому він не в Україні під час війни. Навіть якщо поїздка офіційна, захід справді важливий, а результат може бути корисним для держави.
Саме так сталося з поїздкою першого віцеспікера Олександра Корнієнка та нардепки Таміли Ташевої на Асамблею Міжпарламентського союзу в Танзанії. Тоді як Верховна Рада майже місяць не збирається в сесійній залі, фотографії депутатів за тисячі кілометрів від Києва очікувано стали мішенню для іронії в соцмережах. Але Танзанія тут радше тригер, аніж проблема.
За роки повномасштабної війни парламентські відрядження встигли стати і дипломатичним інструментом, і приводом для скандалів, і способом перетнути кордон для депутатів, яким інакше це зробити складно. Хтось повертається з резолюціями та домовленостями, хтось — із фотографіями, а хтось не повертається взагалі. Як виборцеві зрозуміти, що насправді стоїть за цими поїздками? Й чому Верховна Рада досі фактично пропонує просто повірити депутатам на слово?
Закордонні відрядження нардепів у багатьох асоціюються з кейсом Тищенка. У січні 2023-го посольство України в Таїланді анонсувало зустріч громади з нардепом Миколою Тищенком у бангкокському готелі. Сам він запевняв, що перебуває у відрядженні, погодженому з керівництвом, і вже зустрівся з представниками королівської родини. Проте голова парламенту Руслан Стефанчук заявив, що розпорядження про відрядження не підписував. Тоді Тищенко змінив версію: мовляв, їхав за власні кошти, отже, формально це відпустка. Про які саме дипломатичні домовленості йшлося — залишилося незрозумілим. Суспільний розголос був значний, а наслідки для Тищенка миттєві — виключення з фракції та партії, а «кейс Таїланду» став фактичною підставою для рішення РНБО обмежити виїзд посадовців і нардепів лише службовими відрядженнями. Відтоді слово «відрядження» в українській політиці пишуть у лапках.
Аруша — це не Бангкок. Міжпарламентський союз об'єднує понад 180 парламентів, і саме тут Україна дістає доступ до делегацій Африки, Азії та Латинської Америки, яких не зустріне у Страсбурзі чи Брюсселі. Резолюції виборюють поправками, точаться дискусії за кожне формулювання, та й Росія регулярно намагається прибрати згадки про свою агресію. Чи потрапить українська позиція до фінального тексту — залежить від підготовки делегації та розмов у кулуарах. А міжнародні механізми — від компенсацій Україні до спецтрибуналу — запрацюють лише тоді, коли їх ратифікують парламенти інших держав. Голосують за це депутати, з якими українські колеги говорять саме на таких асамблеях. Те саме стосується ПАРЄ, ПА ОБСЄ, роботи з Конгресом США. Там український депутат робить те, чого не зробить жоден дипломат: говорить із колегами як рівний із рівними.
Тож питання не в тому, чи мають нардепи їздити у відрядження. Питання має бути іншим — куди, навіщо та з яким результатом? Проте бувають заходи, де користь для держави доводиться формулювати заднім числом. У лютому 2025-го на Національний молитовний сніданок у Вашингтоні поїхали 37 нардепів. Президент публічно дорікнув: мовляв, близько половини парламенту на сніданку, а не в Херсоні, на Харківщині чи в Сумах. Руслан Стефанчук тоді пояснив, що депутати налагоджували зв'язки з Конгресом і їхали за власний кошт. І це породжує нові запитання: хто саме оплатив квитки та що конкретно привезли 37 нардепів, окрім фото?
Цього вересня в Нью-Йорку проходив тиждень Генасамблеї ООН, на полях якої відбулася Третя зустріч Глобальної платформи Саміту перших леді та джентльменів. Це майданчик публічної дипломатії офісу першої леді, а не парламенту. Тож яку функцію там виконували народні депутати? Якщо після поїздки депутат може продемонструвати її результат — резолюцію, поправку чи зустріч із конкретним рішенням, — це робота. Якщо ж лише фото із зали — це протокольний туризм.
Найсильніше довіру підриває ще одна категорія відряджень — поїздки депутатів із підозрами. У січні 2026-го НАБУ й САП повідомили Юлії Тимошенко про підозру в пропозиції неправомірної вигоди депутатам за голосування. ВАКС зобов'язав її здати закордонний паспорт. Проте вже у квітні суд разово дозволив їй виїзд до Загреба — на підставі розпорядження голови Ради про службове відрядження. Юридично все коректно: рішення ухвалює суд, і презумпцію невинуватості ніхто не скасовував. Але механіка показова. Розпорядження голови Ради стає підставою, щоб підозрюваній повернули паспорт. Парламентське відрядження працює вже не лише як інструмент дипломатії, а як перепустка через кордон.
Прецеденти, коли перепустка ставала квитком в один бік, вже є. «Слуга» Олександр Куницький у вересні 2024-го виїхав у тижневе відрядження до США «для поглиблення міжпарламентського співробітництва» та не повернувся. Ще раніше його п'ятиденне відрядження до Ізраїлю розтягнулося на три тижні із заїздом у Флориду, а згодом депутат-утікач задекларував квартиру в Канаді. Якщо Рада відряджає депутата зі статусом підозрюваного, то розпорядження, мета, програма і звіт про таку поїздку мають бути публічними.
Чому кожна поїздка вибухає скандалом? Бо суспільство має вкрай низький рівень довіри до парламенту як інституції, і на це якраз впливають перераховані скандали з окремими нардепами. Центр Разумкова на початку 2026-го зафіксував, що рівень недовіри до Верховної Ради України сягнув критичного показника: баланс довіри-недовіри впав до мінус 77,4%. За такого рівня презумпція невинуватості не працює. Кожне фото з аеропорту сприймається як втеча, кожен виїзд — як відпустка. І платять за це всі, адже ті, хто виборює поправки в Аруші, опиняються в одному мемі з тими, хто їздить в Таїланд. Довіру не повертають коментарями у Facebook.
5
